Життя як становлення і розвиток людини - OXFORDST.RU

Життя як становлення і розвиток людини

Реферат: Життя як становлення і розвиток людини

Міністерство освіти та науки Ураїни

Мабуть кожен з нас задавався питаннями : “А навіщо я взагалі живу на цьому світі, навіщо небесна канцелярія направила мене сюди, де моя мета?” . Кожен знаходить для себе певні відповіді, підганяє під них свою поведінку та діяльність. Ці відповіді змінюються в залежності від етапів, котрі людина проходить у своєму розвитку. Від “рожевих окулярів” дитинства, коли ми вважаємо, що всі люди браття та все будується лише на засадах добра справедливості та краси, ми переходимо до розуміння певних негативів цього життя, певних прикрощів та нерозуміння в сім’ї. Перше кохання наштовхує нас на роздуми про сенс , призначення та біль , що приносить це почуття. Ми прораховуєм всі свої помилки. Роблячи висновки, набиваючи гулі, передивляючись свою поведінку, переоцінюючи відношення інших до нас ми живимо. Саме це, на мою думку,- і є життя. Життя заради руху вперед, життя заради процесу досягання короткострокових цілей, що в кінечному результаті закінчуються щастям. Жити треба так, щоб ти міг в любу мить підняти голову до неба, заплющити очі та озирнувшись назад сказати : “Я проживаю чікаве життя, і не повірите, але я вже чогось досяг в цьому житті.”

Життя як становлення і розвиток людини .

Життя людини — це насамперед її становлення.

Як уже зазначалося, дитина не народжується особис­тістю, а саме стає нею. Процес формування людини від за­родку до народження та від народження до зрілості нази­вається її становленням. У процесі свого становлення людина стисло, прискорено проходить ті головні етапи фі­зичного й духовного розвитку, які вже пройшло людство.

Мета і межа людського становлення — досягнення зрі­лості, тобто такого стану, коли людина вже повністю сформувалася фізично й коли вона достатньо підготовле­на для участі у суспільному та сімейному житті. Проте настання біологічної та соціальної зрілості, як правило, не збігаються.

Раніше, у зв’язку з відносною простотою суспільного життя й дією причин, що несприятливо впливали на люд­ський організм (важка фізична праця, недоїдання, хворо­би тощо), людина ставала соціальне підготовленою ра­ніше, ніж досягала фізичної зрілості. Нині, навпаки, має місце прискорення фізичного розвитку дітей, людина біо­логічно дозріває значно швидше. Водночас ускладнення суспільного життя зумовлює те, що соціальне зрілою лю­дина стає пізніше. Тому розрив між досягненням люди­ною своєї біологічної та соціальної зрілості дедалі більше зростає.

Після досягнення зрілості розвиток людини не припи­няється. Проте якщо становлення — це період, коли лю­дина розвивається в усіх відношеннях — і фізичному, і розумовому, і моральному, то розвиток у зрілому віці є цілеспрямованішим: кожна людина прагне певної доско­налості переважно в якійсь одній галузі, пов’язаній, як правило, з її професією.

Необхідним моментом розвитку сучасної людини є під­вищення нею освітнього рівня на різних етапах її життя. За сучасних темпів розвитку науки знання, здобуті люди­ною у школі або вузі, швидко «старіють». Тому людині доводиться постійно переучуватися або доучуватися. Якщо людина нехтує цим, то, ставши дорослою, вона немов­би застигає у своєму розвитку, стає нездатною рухатися далі, швидко відстає від життя. Можливо, таким людям жити спокійніше. Проте самозаспокоєність, задоволення досягнутим, а тим більше самозадоволення у зрілому віці, не кажучи вже про молоді літа, — це ознака не проблеми, а хвороби, назва якої — омертвіння душі.

Звичайно, бувають хвилини, коли здається, що праг­нути ще чогось — просто безглуздо. Проте не слід забува­ти, що життя людини — це також процес реалізації, здій­снення її задумів і мрій. Про кожну людину судять у кін­цевому підсумку за тим, що й скільки вона встигла зро­бити у своєму житті, як вона змогла реалізувати себе.

Раніше люди вірили у своє призначення. Вони вважа­ли, що ще до народження кожній людині якимись неза­лежними від неї самої силами або істотами визначений той чи той життєвий шлях, який вона й повинна пройти. Зараз вважається, що кожній людині дані від природи певні задатки, й вона має їх розвинути, реалізувати на користь іншим людям і самій собі. В юності кожний про щось мріє, й реалізувати свій юнацький ідеал — це також самореалізація. Ми постійно користуємося в житті тим, що було створене для нас іншими людьми, тому й наш обов’язок — внести у цей світ щось нове, щось своє.

Щоправда, реалізувати своє життя й самого себе мож­на по-різному. Одним удається зробити дуже багато, оща­слививши при цьому тисячі людей. Інші ж присвячують усе своє життя кільком людям або навіть одній людині. Є люди, що все життя творять щось нове. А є й такі, які це нове зберігають, доносять його до інших людей. Кожний з них реалізує себе по-своєму, але праця кожного з них однаковою мірою необхідна й корисна людям.

Самореалізація людини не може здійснюватися заради самої себе, вона обов’язково повинна мати якусь мету, то­му важливим є не тільки те, що і як у своєму житті реа­лізовувати, а й заради чого.

Якщо мета самореалізації насамперед в інших або для інших — то це одне, й зовсім інше, коли ця мета замикається тільки на самому собі, на досягненні власного добробу­ту або задоволенні пихи та чес­толюбства. У першому випадку завжди знайдеш і друзів, і союз­ників, у другому ж — спроби са­мовираження зіткнуться з праг­неннями інших людей. Згадай­мо хоча б образи пушкінських Моцарта і Сальєрі. Обидва вира­жали себе у музиці. Але для Мо­царта саме мистецтво, якому він служив, було найголовнішим, а для Сальєрі музика була лише засобом самоствердження. У ре­зультаті — трагічний фінал: головну перешкоду в досяг­ненні своєї мети Сальєрі вбачає у самому існуванні більш талановитого, ніж він, Моцарта й отруює його.

Одначе злочин проти іншої людини не може бути не тільки метою, але навіть і засобом самореалізації, позаяк немає нічого вищого й ціннішого, ніж людське життя. Вчиняючи злочин проти іншого, людина вчиняє злочин і проти себе, бо для людини не може бути дорожчим ніщо інше, ніж така сама, як вона, істота — людина.

Лише у праці, у творчості людина по-справжньому може реалізувати саму себе. Й, мабуть, слід погодитися з думкою про те, що тільки той, хто жив для інших, а не для самого себе, може сказати, що прожив своє життя немарне.

З усього вище сказаного хочу зробити висновок, що кожна людина вибирає для себе пріоритети, цілі, та шляхи їх досягнення. Але до усього вище сказаного добавляю, що крім усіх характеристик, найважливішою є оптимізм. Хтось з великих людей сказав : “Щастя приходить до щасливих, а нещастя та біда до песимістів”. Помітьмо, що людина яка постійно скиглить. Навіть на біологічному рівні не може зосередитися, бо не лише думки та ідеї направлені не в те русло, а й кров втрачає багато необхідних складових. Отже, для того щоб чогось добитися в цьому житті будьмо оптимістами , вірмо у світле в світле майбутнє та підтримуймо своїх близьких та рідних.

Особливості процесу становлення і розвитку людини

Основний вплив на формування особистості надають такі біологічні фактори:

  • спосіб життя,
  • спадковість,
  • фізіологічні особливості перебування в середовищі проживання.

Головні не фізіологічні чинники розвитку особистості

Однак не варто забувати той факт, що людина не народжується особистістю, а стає їй, набуваючи різноманітного життєвий досвід. Як приклад можна привести Михайла Ломоносова, який зробив свій величезний внесок в науку. Якби він був народжений, наприклад, в сімнадцятому столітті до нашої ери, то, з великою ймовірністю, не набув ту популярність, якою володіє в наш час. Можливо, в такій ситуації Ломоносов був би звичайним простолюдином, займався землеробством або ж рибальством і не зміг залишити свого сліду в історії. І навпаки, не можна заперечувати можливості того, що що не володіє зараз навіть найменшої популярністю людина, в умовах іншого часу отримав би можливість зробити щось велике, кардинально змінює хід розвитку всього людства. Виходячи з даних міркувань, можна зробити висновок, що особистістю нас робить, в основному, наш життєвий шлях, а не дані з народження якості.

З таким висловлюванням згодні більшість психологів сучасності. Однак, в питанні формування та розвитку особистості думки різних психологів розходяться, найчастіше, кардинально. Факт подібного розбіжності в думках може бути пояснений відмінностями в поглядах на суспільство і соціальні групи, на розуміння значення суспільства в життя людини, криз розвитку особистості і безліч інших моментів.

Психоаналітична теорія визначає розвиток як якоїсь адаптації біологічної природи людини до життя в суспільстві, в оточенні якого він живе, а також як вироблення у нього певних захисних механізмів і способів задоволення потреб.

Теорія соціального навчання розуміє процес розвитку особистості як формування так званої бази способів міжособистісної взаємодії між людьми. У свою чергу теорія рис пояснює, що абсолютно всі риси особистості формуються прижиттєво, і розглядає процес їх зародження, перетворення і стабілізації як підкоряється іншим, небіологічних законам.

Гуманістична психологія приймає формування і розвиток особистості за становлення свого “Я” людини і затвердження його самості.

Чимала кількість психологів здійснювало спроби виділити окремі етапи формування та розвитку особистості. Як приклад можна привести, Е. Еріксона, який в ході своїх роздумів виділив вісім життєвих психологічних криз, що відбуваються в житті кожної людини. Їм же був озвучений принцип генетичної зумовленості стадій формування і розвитку особистості.

Вісім життєвих психологічних криз за Е. Еріксоном:

  • Криза довіри-недовіри (перший рік життя).
  • Автономія в противагу сумнівам і сором (2-3 року).
  • Прояв ініціативності в противагу почуттю вини (3-6 років).
  • Працьовитість на противагу комплексу неповноцінності (7-12 років).
  • Особистісне самовизначення в якості противаги індивідуальної сірості і конформізму (12-18 років).
  • Інтимність і товариськість на противагу особистісної психологічної ізольованості (близько 20 років).
  • Турбота про виховання нового покоління в противагу “занурення в себе” (між 30 і 60 роками).
  • Задоволеність прожитим життям на противагу відчаю (старше 60 років).

Ідея Еріксона полягала в тому, що становлення особистості відбувається в процесі проходження цих етапів. На кожному з них людина зазнає перетворення внутрішнього світу, а разом з ним і загальна зміна його відносин з оточуючими його людьми. Саме тоді людина набуває щось нове, яке характерно для поточного етапу розвитку. Придбане залишається як частина особистості протягом усього подальшого життя. Грунтуючись на попередньому розвитку проявляються нові риси особистості.

Читайте также  Городское хозяйство и его инфраструктура

Процес становлення і розвитку людини називається антропогенезом.

Соціалізація особистості

У вітчизняній психології, а особливо в її радянський період, розвиток особистості нерозривно пов’язане з процесом її виховання та соціалізації. Людина є істотою соціальною і з перших же днів перебуває в оточенні собі подібних. Він з народження бере участь в різних соціальних взаємодіях. Перший соціальний досвід набувається людиною в його родині ще до того, як він отримує можливість спілкуватися. Надалі соціальний досвід лише накопичується, приймаючи форму нової особистості. Такий процес носить назву соціалізації.

Соціалізація грунтується на спільній діяльності людей і їх спілкуванням між собою. Соціалізація у вітчизняній психології не розглядається як механічне відображення безпосередньо випробуваного або одержаного в якості результату спостереження соціального досвіду.

Засвоєння даного досвіду багато в чому залежить від цілей і цінностей людини і є суб’єктивним. Це пов’язано з тим, що сприйняття одних і тих же соціальних ситуацій різними людьми може кардинально відрізнятися. З цієї причини різні особистості з однієї тієї ж ситуації можуть робити абсолютно різні висновки для себе. Розглянемо як приклад наступну ситуацію, побачивши на вулиці, як сильний кривдить слабкого, одна людина вирішить, що для життя в цьому світі необхідно бути сильним, а інший, що потрібно протистояти хуліганам.

Соціалізація може бути здійснена в умовах активного впливу на особистість таких спеціальних соціальних інститутів, як, наприклад, школа або інститут. Однак варто розуміти, що неформальні об’єднання, наприклад близькі люди або ж якісь мережеві спільноти теж впливають на процес соціалізації особистості. Виділяють наступні характери соціалізації:

  • регульований
  • стихійний

В умовах регульованої соціалізації визначаються основні її засоби і цілі.

Найчастіше в якості регульованої соціалізації виступає держава в особі вчителя. Зазвичай подібне цілеспрямований вплив має колосальний вплив, часто ефекти зводяться на “ні” безсистемністю, неписьменністю і непродуманість впливу на підростаюче покоління. У другому ж випадку ніякого визначеного, запланованого впливу на особистість молодої людини, який при цьому може бути підданий самим різним впливам. Однак, регульована соціалізація не може не супроводжуватися стихійними елементами, адже дитина сприймає не слова вчителя, а то, як він їх вимовляє, тобто інтонацію і інші малопомітні моменти невербального спілкування. Відсутність контролю над цими факторами може призвести до зворотного ефекту. Може трапитися так, що вчитель протягом довгого часу вчить своїх вихованців не застосовувати нецензурну лексику в своїй промові. Однак у несподіваній або незручної ситуації сам вилаявся. В такому випадку виховний ефект буде миттєво втрачений, і більш того, викличе зворотний очікуваному ефект. Співвідношення соціалізації та індивідуалізації є головним каменем спотикання в соціалізації.

Якщо одна частина психологів стверджує, що індивідуалізація особистості – це негативна риса, яку необхідно компенсувати процесом соціалізації, то інша частина їхніх колег, навпаки, вважає, що соціалізація перешкоджає розкриттю творчих здібностей людини і його індивідуальних якостей. Помилковим буде рішення розглядати соціалізацію як процесу, що нівелює індивідуальність і розмиття особистісних властивостей. Якраз навпаки, людина знаходить свою індивідуальність складним і суперечливим способом, досить часто, в процесі соціальної адаптації і самої соціалізації. Індивідуалізація збагачує новим досвідом соціалізацію, а соціалізація, в свою чергу, робить те ж саме з індивідуалізацією. Такий стан речей є, по суті, максимально вірним. Навіть в зрілому віці соціалізація не припиняє здійснюватися.

Процес соціалізації являє собою практично нескінченний, безперервний процес.

Інкультуралізація є процесом, тісно пов’язаний з соціалізацією.

Інкультурація являє собою процес освоєння індивідом загальної людської культури, а також способів дій, які склалися історично, і в яких асимільовані в різних епохах як матеріальні, так і духовні результати діяльності людства.

Однак як поняття соціалізація та інкультурація не є еквівалентними, і хоч вони багато в чому і перетинаються, їх ототожнення буде грубою помилкою.

Самоактуалізація – це розвиток потреби в саморозвитку. Наведене поняття грає важливу роль в розвитку особистості і в сучасних теоріях особистості.

Самоактуалізація володіє однією ключовою особливістю. Дана особливість полягає в тому, що з віком вона тільки посилюється на противагу звичайним потребам, які можуть бути задоволені. Самоактулізовані люди завжди ставлять перед собою певну мету і спрямовують усі свої сили на її досягнення. Такі люди відповідальні перед самими собою і в будь-якій ситуації прагнуть тільки вгору. Коли призначена мета досягається, вони відчувають неземну радість. Подібні люди мають вкрай високою потребою в мотивації досягнення мети.

Кожен раз, коли мета, нарешті, досягнута, вони ставлять собі все нові і нові і прагнуть до виконання кожної. Протягом усього життя людина практично не змінює набір своїх основоположних життєвих суджень. Даний набір визначається як ядро ​​характеру людини і має для нього особливо важливе значення, а також для його життя і існування в суспільстві. У разі, якщо дані основоположні судження не відомі, не представляється можливим визначити динаміку розвитку особистості.

Становлення особистості людини. Процес і проблеми становлення особистості

структура особистості

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, що детермінують поведінку і діяльність. Але публічні норми, вимоги, еталони, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю персонально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця який завжди збігаються з цінностями, виробленими суспільною свідомістю. Щоб багатства культури були прийняті особистістю, недостатньо того, щоб учень розумів їх необхідність. Цінність набуває спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об`єктом потреби особистості, тобто за умови спрацьовування механізму інтеріоризації (від лат. Interior — внутрішній). Інтеріоризації — процес перекладу культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У разі, коли цінність — потреба стала моментом внутрішнього існування, вихованець може чітко сформулювати мету своєї діяльності, знайти ефективні засоби їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коригування своїх дій. Розвиток і становлення особистості в дитині передбачає засвоєння їм системи суспільних цінностей. З цією метою педагог організовує, відбирає об`єкти культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховну середу, яке розкриває перед учнем спосіб життя і дозволяє природно входити в контекст сучасної культури. Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за допомогою відповідних видів діяльності учня, на якого впливають фактори становлення особистості. Так, пізнання, освоєння, засвоєння, привласнення особистістю цінності працьовитість реалізується шляхом виконання продуктивної роботи сільськогосподарського дослідження з підприємницької діяльності тощо, «національна свідомість» — шляхом вивчення рідної мови, свого родоводу, історії Вітчизни, краєзнавства (історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного), природи рідного краю, народних традицій, звичаїв, обрядів, сімейно-побутової культури, народного мистецтва, національних ремесел та ін. Вік і ста лення особистості дуже тісно пов`язані. Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних цінностей, зате деякі вартості культури можуть засвоюватися за допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальної побудові процесу виховання, значної економії часу, сил і вихователів, і вихованців. Відносини, які створюються в виховному середовищі, називають виховними. Виховні відносини дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв`язок власного «я» і вартості культури, осмислити її (надати сенс), субьектівізувати, внести в природу і соціум своє суб`єктивне початок. Якщо знати, які етапи становлення особистості існують, то можна легко працювати з дітьми.

Процес становлення особистості

Процес становлення людської особистості включає в себе як невід`ємний компонент формування його свідомості та самосвідомості. Особистість як свідомий суб`єкт усвідомлює не тільки навколишнє, а й себе саме в своїх відносинах з навколишнім. Якщо не можна звести особистість до її самосвідомості, а «Я», то не можна і відривати одне від іншого. Тому питання, яке постає перед нами в плані психологічного вивчення особистості, це питання про її самосвідомість, про особистість як Я, яке в якості суб`єкта свідомо присвоює собі все, що робить людина, відносить до себе всі похідні від нього справи і вчинки, і свідомо приймає на себе за них відповідальність як їх автора і творця. Реальна історія розвитку самосвідомості нерозривно пов`язана з реальним розвитком особистості і основними подіями його життєвого шляху. Перший етап в реальному формуванні особистості як самостійного суб`єкта, що виділяється з навколишнього, пов`язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів, які виробляються в процесі формування перших предметних дій. Подальшої сходинкою на цьому шляху є початок ходьби, самостійного пересування. Тут важлива не стільки техніка пересування, скільки то зміна у взаєминах індивіда з оточуючими людьми, що випливає з можливість самостійного пересування, так само як самостійного оволодіння предметом, за допомогою хапальний рухів. Одне, як і інше, одне разом з іншим породжує деяку самостійність дитини по відношенню до інших людей. Дитина реально починає ставати відносно самостійним суб`єктом різних дій, реально виділяючись з навколишнього. З усвідомленням цього об`єктивного факту і пов`язане зародження самосвідомості особистості, перше уявлення її про своє Я. При цьому людина усвідомлює свою самостійність, свою виділення в якості самостійного суб`єкта з оточення лише через свої відносини з оточуючими його людьми, і він приходить до самосвідомості, до пізнання власного Я через пізнання інших людей. Не існує Я поза відносин до ТИ, і не існує самосвідомості поза усвідомлення іншу людину як самостійного суб`єкта. Самосвідомість є відносно пізнім продуктом свідомості.

Істотною ланкою в історії становлення самосвідомості є і розвиток мови. Розвиток мови, що є формою існування мислення і свідомості в цілому, відіграє значну роль у розвитку свідомості дитини, і в той же час збільшує можливості дитини, змінюючи, таким чином, взаємини дитини з оточуючими. Замість того щоб бути лише об`єктом, що прямують не його дій оточуючих його дорослих, дитина, опановуючи промовою, набуває можливість направляти дії, що оточують його людей за своїм бажанням і через інших людей впливати на світ. Всі ці зміни в поведінці дитини і в його взаєминах з оточуючими породжують, усвідомлюючи, зміни в його свідомості, в свою чергу, ведуть до зміни його поведінки і його внутрішнього ставлення до інших людей. У розвитку особистості і її самосвідомості існує цілий ряд ступенів. В ряду зовнішніх подій життя особистості сюди включається все, що реально робить людину самостійним суб`єктом суспільного та особистого життя, як-то: спочатку у дитини розвивається здатність до самообслуговування і, нарешті, у юнака, у дорослого, початок власної трудової діяльності, що робить його матеріально незавісімим- кожне з цих зовнішніх подій має і свою внутрішню сторону-об`єктивне, зовнішнє зміна людини взаємин з оточуючими, відбиваючись в його свідомості, змінює і внутрішнє, психічний стан людини , Перебудовує його свідомість, його внутрішнє ставлення і до інших людей і до самого себе. Однак цими зовнішніми і внутрішніми подіями і тими внутрішніми змінами, які вони викликають, не вичерпується процес становлення особистості і її розвитку. Вони укладають лише фундамент, створюють лише основу особистості, здійснюють лише першу, грубу її формовка- подальші добудова і оздоблення пов`язані з іншого більш складною внутрішньою роботою, в якій формується особистість в її найвищих проявах.

Читайте также  Монголо-татарское нашествие и его последствия

Проблеми становлення особистості

Проблема становлення особистості — одна з найбільш складних і актуальних проблем в психології, яка спрямована не тільки на виявлення конкретних закономірностей, визначених змін на різних вікових етапах, а й на розкриття загальних принципів індивідуального розвитку. Особливості змісту становлення особистості неодноразово аналізувалися в численних дослідженнях Бодалева А.А., Зінченко В.П., Фельдштейна Д.І. У центрі уваги даних робіт не тільки змістовні і результативні моменти розвитку особистості як становлення свідомості, самосвідомості зростаючої людини, його особистісне самовизначення, але і структура процесу розвитку особистості, що забезпечує перетворення сукупності елементів психічних новоутворень, придбаних на різних вікових етапах, в інтегровані властивості, якості особистості. Процес становлення особистості реалізовується послідовно через кілька векторних напрямків: соціальний, індивідуальному і діяльнісної. Найважливішим критерієм розвитку особистості є ступінь розвиненості «соціальності», в зв`язку з чим становлення особистості розглядається як особлива форма прояву соціального розвитку.

Особливе значення в цьому плані має ступінь можливого управління процесом особистісного розвитку, що пов`язано з такою проблемою, як співвідношення в ньому біологічного і соціального. Особистістю людина не народжується, а стає. Народжується індивід, але при всій своїй біологічній визначеності він є породженням соціального світу і формується в соціальному середовищі. Саме соціальне є головним змістом розвитку дитини, який тільки в суспільстві, в громадських зв`язках привласнює і реалізує соціальну сутність людини. При цьому необхідно враховувати наявність у процесі розвитку періодів особливої відкритості зростаючого людини певним громадським впливів, і внутрішню готовність прийняття їх і самореалізацію в них. Різних вікових етапах властиві відмінності в рівні і ступеня розвитку самопізнання, самореалізації, творчої активності, соціальної зрілості, в яких найбільш повно виражається становлення особистості. Суспільство завжди задає еталон особистості, процес розвитку спрямований на освоєння соціального світу, його предметів і відносин, історично виробляються форм і способів поводження з природою і норм людських взаємин. Таке введення дитини в людський світ можливо лише в умовах спочатку з цілеспрямовано організованого навчально-виховного процесу, а в більш зрілому віці в конкретних видах діяльності, коли враховується те, що повинно бути сформовано — ті морально-вольові якості особистості, які вичленяються історично визначеним суспільством як найбільш значущі. При цьому важливо розглядати динаміку вікового розвитку психічних процесів і психологічних якостей особистості зростаючої людини у всій складній їх опосередкованості, перш за все через задається суспільством систему освіти.

В системі освіти, через навчання і складаються етапи становлення особистості. На думку Д. І. Фельдштейна вікова і педагогічна психологія покликана проводити більш детальний, ніж це було досі, психологічний аналіз методів педагогічного впливу, виявляючи психологічні особливості та механізми, розвитку зростаючих людей, закономірності та механізми, генеральні лінії становлення особистості в процесі онтогенезу . У процесі соціалізації, людина набуває самостійність, відбувається його індивідуалізація. Індивідуалізація передбачає максимально глибоке розкриття індивідуальних можливостей людини, що не може бути здійснено без соціалізації особистості. Але особистістю, суб`єктом, носієм соціально-людської діяльності дитина стає тільки в результаті здійснення цієї діяльності, що здійснюється спочатку за допомогою дорослих, а потім і самостійно. Саме в ході розвитку діяльності людина розвивається як особистість. З одного боку, в діяльності, її суб`єкт — об`єктних і суб`єкт — суб`єктних лініях, які є форми реалізації соціальної сутності людини, відбувається розвиток дитини як розкриття його внутрішніх можливостей. З іншого — спеціально задається діяльність, яка є умова розвитку людини як особистості. Організована товариством (зовнішня) діяльність створює ту ситуацію, в якій відбувається формування відносин, потреб дитини, його свідомості, самосвідомості (внутрішня діяльність).

Визначальним станом юнаків є внутрішня готовність до прийняття суспільних норм життєдіяльності, що виражається в прагненні зайняти нову соціальну позицію, яку реалізують і в плані свідомості, і в плані поведінки. Так, наприклад, на перших етапах входження в професію у того, хто навчається вже сформована система своїх соціальних психологічних координат. Введений навчальний матеріал актуалізує дані знання, стану, якості, що сприяє або заважає процесу його інтеріоризації. Відбувається психологічна перебудова старого в особистості під впливом внесеного нового. В результаті перебудови в особистість відбуваються внутрішньоособистісні зміни, виникають якісні новоутворення (досвід, орієнтації, установки). Психологічна перебудова може торкнутися різних верств психіки, опинитися поверхневої або глибокої. Так, відносно легко змінюються пізнавальні освіти — уявлення, знання. Набагато важче змінити глибинні, стійкі властивості особистості, тобто найбільш значущі її відносини з навколишнім світом. Нелегко змінити інтереси, ціннісні орієнтації та установки, ще важче зробити ломку рис характеру особистості. Найскладнішим завданням є перебудова світогляду — системи переконань.

ДРУЗІ

Психологія – тонка і багатогранна наука. Її метою є вивчення розвитку і функціонування психіки людини. Це досить багатогалузева наука, яка розвивається у багатьох напрямках. Незважаючи на те, що становлення психології як наукової дисципліни відбулося тільки в 19-му столітті, багато філософи, теософи і інші античні автори намагалися зрозуміти і вивчити психіку людини. Більшість думок сходилися на тому, що для того щоб зрозуміти, як функціонує мислення людини, на чому ґрунтується його поведінку і проявляється спілкування з іншими індивідами, необхідно вивчити повний життєвий цикл його розвитку. Вікова психологія – галузь психології, яка і займається цим дослідженням.

«Назад, до самих речей!»

Феноменологія — це ще одна галузь, без якої неможливо вивчити повний життєвий цикл людини. На думку деяких учених, саме вона передбачає звернення до первинного досвіду. Феноменологія – галузь філософії, засновником якої є Едмунд Гуссерль. В цілому все почалося з того, що він змінив тези «Назад до Канта!» і «Назад, до Геґеля!» на зовсім незвичайний – «Назад, до самих речей!». Суть його полягає в тому, що необхідно відмовитися від звичної дедуктивної системи філософії. Замість цього потрібно звернутися до первинного досвіду пізнає свідомості, який можна назвати «трансцендентальне «я»». Іншими словами, вікова психологія в першу чергу ґрунтується не на постулатах інших вчених, а на пізнанні, яке не ґрунтується на досвіді.

Розвиток особистості

Всі ми знаємо, що протягом усього свого життя людина отримує певний досвід і знання. Процес розвитку, в принципі, нескінченний. Життєдіяльність людини відбувається свідомо, при певних умовах. Перше – це воля. Саме вона є рушійною силою, маховиком, який керує і запускає процеси розвитку. Воля формується в результаті суспільних відносин. Чим більше людина протиставляє себе суспільству, тим більше індивідуальної свободи він знаходить. І звичайно ж, на різних етапах онтогенезу розвиток буде дуже відрізнятися. Особливу увагу у віковій психології звертають саме на періоди переходу від одного віку до іншого. Вивчення цієї психології починають саме з проходження теорії про початкових етапах розвитку особистості в період з народження до 11 років.

Індивідуальні особливості розвитку

Кожна дитина – це особистість, що має свій шлях пізнання світу. Так, він може відставати, випереджати і відповідати своєму віку. І це не є відхиленням, а скоріше, його індивідуальною особливістю. Існує певна вікова періодизація, на яку і ми будемо орієнтуватися в даній статті.

Так, розрізняють два основних періоди: дитинство (0-11 років) і отроцтво (11-16 років). Перший, в свою чергу, підрозділяється:

  • На дитинство (від народження до року).
  • Ранній вік (від 1 до 3 років).
  • Дошкільний вік (від 3 до 6-7 років).
  • Молодший шкільний вік (від 6-7 до 10-11 років).

Слід розуміти, що для кожного періоду у вікової психології особливості розвитку будуть дуже різнитися. І звичайно ж, це буде залежати від багатьох факторів:

  • виховання,
  • генетика,
  • культура,
  • умови життя.

Дитинство

Слід зазначити, що, незважаючи на те що це найменший період в житті кожної людини, який триває всього 11 років, в той же час він є найважчим. Це пояснюється тим, що протягом цього часу дитина проходить великий шлях розвитку. Так, він народжується безпорадною істотою, не здатною до самостійного життя. А вже в 11 років ми можемо спостерігати особистість, здатну взяти відповідальність за себе та своїх близьких. Цей етап розвитку описує «Вікова психологія» Мухіної В. С. В її підручниках можна знайти інформацію не тільки про етапах розвитку особистості, але й про те, чим вони характеризуються. Так, в період дитинства організм дитини розвивається дуже інтенсивно. Саме в результаті дозрівання головного мозку і нервової системи можна спостерігати значні зміни в його поведінці, спілкуванні з однолітками і старшими. В останні 5-6 років дитинства спостерігається самостійність, проявляється індивідуальність дитини.

Дитинство

Оскільки дитинство – це величезний період, який триває цілих 11 років, доцільним буде його розглядати поетапно. Першим і досить важливим є дитинство. Саме по собі народження дитини – це величезний стрес і колосальне навантаження на ніжний організм немовляти. Він змінює своє середовище проживання і вчиться пристосовуватися до життя. Що ж важливо в цей період? Звичайно ж, їжа і нормальний сон. Однак не можна забувати і про безпосередньо емоційному спілкуванні. Це головна діяльність у цей період. Ніжні дотики, погладжування, ласкава усмішка – це те, що так необхідно дитині.

Дослідженнями було доведено, що діти, які виростають у притулках, хворіють набагато частіше, а показники смертності просто вражають. Наприклад, у Венеції в 1678 році у притулок взяли 2000 дітей, і тільки сім залишилися в живих (протягом 10 років). При цьому дослідження вікової психології спростовують той факт, що високий відсоток смертності і захворюваності залежить від неправильного догляду або умов утримання. Порівняльні спостереження психоаналітика Рене Шпіца доводять, що дітям не вистачало саме материнської турботи та ласки. Вчений досліджував дітей, які виховуються в притулках і яслах при в’язницях. В останньому випадку, незважаючи на те, що умови утримання не були на достатньому рівні, стан здоров’я малюків було значно краще, ніж у тих, хто ріс і виховувався без батьків.

Читайте также  Врачебный контроль и самоконтроль в процессе физического воспитания

Ранній вік

Перший рік життя малюка був дуже важливий для нього. Він навчився говорити прості слова, вимагати те, що йому необхідно, сидіти і повзати. Тепер починається наступний період – ранній вік. Він триватиме до 3 років. «Вікова психологія» Мухіної робить акцент саме на цьому періоді, оскільки він характеризується тим, що дитина входить у світ постійних речей. Він починає вступати у взаємини з оточуючими людьми, намагається наслідувати дорослим. Це період величезних досягнень. У дитини розвивається мова, наочно-дієве, наочно-образне і знакове мислення, він починає ходити і бігати, його цікавить практично все, що відбувається навколо нього. Та найважливішим, звичайно ж, є те, що в ранньому віці малюк починає входити у світ соціальних відносин. У цей період діти починають чітко говорити, що їм необхідно. Однак нерідко бувають і затримки в мовленні. І насправді для цього є причини.

Особливості спілкування

Однією з головних задач вікової психології є вивчення індивіда в мінливому світі. І звичайно ж, мова при цьому — досить важливий інструмент комунікації. Його людина використовує протягом усього свого життя. У період з року до трьох років закладаються базові навички мовлення. Саме в цьому віці вони необхідні. Дитина пізнає навколишній світ за допомогою дорослих. Для того, щоб зв’язати значення слів з образами і предметами, дитині необхідне спілкування з дорослим. І чим більше дитина цікавиться всім, що його оточує, тим більше йому доводиться звертатися за допомогою. Але як це зробити? Звичайно ж, за допомогою мови. І те, як швидко дитина навчиться говорити, залежить тільки від дорослих. Якщо вони не приділяють дитині досить уваги, він починає відставати в розвитку. З іншого боку, якщо виконувати всі його бажання і реагувати на кожен його жест, дитина може довго обходитися без мови. Так, у всьому потрібна міра. Враховуючи те, що головною метою дитини на даному етапі є звернення до батьків з метою щось отримати, треба цим користуватися. Виконуйте те, що просить дитина, тільки тоді, коли він чітко і ясно (наскільки це можливо в його віці) сформулює своє бажання. Оскільки завданням вікової психології є вивчення особливостей особистості, ці знання з успіхом можна застосовувати і при вихованні малюка.

Дошкільний вік

Загальна сензитивність – характеристика, яка присутня у дітей у цьому віці. Вона проявляється як підвищена чутливість до зовнішніх подій. Крім цього, у дітей сензитивність супроводжується тривожністю перед новими пригодами. Але тим не менш дошкільний вік проходить у дитини досить жваво і цікаво. У цей час не виключені сварки і конфлікти. Це пояснюється тим, що в першу чергу дитина шукає себе як особистість. Друга причина — навчання тонкої рефлексії на іншу людину. Дуже важливо в цей період не припиняти суперечки, а спрямовувати їх у потрібне русло. Саме дорослі повинні навчати дитину, як правильно вести діалог або спор. Про що ще може розповісти вікова психологія? Особливості розвитку людини зумовлюються багатьма факторами. На характер багато в чому вплине коло спілкування малюка. У цьому віці йому дуже важливо контактувати не тільки з дорослими, але і з дітьми. Якщо дитина не відвідує дитсадок, можливо, має сенс записати його в яку-небудь секцію.

Молодший шкільний вік

Предметом вікової психології є вивчення вікової динаміки і закономірностей розвитку психічних процесів. Молодший шкільний вік – період, коли невимушений і несерйозний малюк перетворюється в особистість. Початкова школа – новий етап в його розвитку. Тепер у дитини є свої зобов’язання перед батьками і вчителями. Відповідальність – головне якість, яка повинна розвиватись у цей період. Вікова та педагогічна психологія називає цей етап відкриттям нового місця у соціальному просторі людських відносин. Головне завдання батьків — контролювати цей процес і допомагати дитині.

Молодший шкільний вік триває до 11 років, і потім починається отроцтво. Вікова психологія (дітей вона вивчає в першу чергу) – непроста наука, і від того, скільки уваги ви будете приділяти вихованню малюка, і буде залежати його становлення як особистості надалі.

41. Проблема походження людини. Поняття антропосоціогенезу. Соціалізація та окультурювання як становлення людини сучасного типу

Чому людина стала людиною? Чому наш ближній родич — шимпанзе, здібний навчатися мові глухонімих і елементарним трудовим діям, на людину не перетворюється?

Перехід від біологічного до нового, соціального, способу взаємодії з навколишнім середовищем був умовою виживання наших предків, основою для вирішення суперечностей між змі¬неними умовами середовища і недостатньою пристосованістю їх до цього середовища. Щодо характеру проблемної ситуації, яка привела до створення нового біологічного виду Ното sаріеns (людина розумна), існує багато різних гіпотез. За¬гальна суть їх полягає в тому, що предки людини, виявилися непристосованими до різкої зміни умов проживання. У процесі зви¬чайної біологічної еволюції така ситуація могла мати лише дна виходи: або загибель непристосованого виду, або сприятлива мутація його (наприклад, різке збільшення маси тіла, фізичної сили), що приводить до утворення нового виду. Однак поява людини виявилася чимось третім, що дістало назву антропосоціогенезу: виник не просто новий вид (людина — антропос), а принципово новий (соціальний, суспільний) спосіб існування. Антропосоціогенез- процес розвитку людини, як соціальної і антропологічної істоти; біосоціальногоровитку людини – носія культури, цивілізованості.

Спільна праця, що заснована на застосуванні необхідних знань і штучно створених знарядь, розподіл продукту цієї пра¬ці — все це змінює і характер людського спілкування. Стадні тварини, включені у природу, пристосовуються до неї один по¬ряд з одним; інформація, якою вони обмінюються стандартна і мінімальна. Люди ж потребують досить складних засобів упо¬рядкування їхнього спільного життя, яке постійно розвивається.

Вважається, що 5млн. років тому існували перші людиноподібні істоти, які отримали назву пітекантропи. Від 1,5 до 1 млн. років тому- існували такі види як хомофабер (вміла людина), хомоеректус (могли ходити на 2 ногах в горизонтальному положенні), сенантроп. 700-800 тис. років тому-неордентальці; 40тис. років тому-кроманйонська людина .

З кінця 13 ст. представники школи англійської класичної політичної економії Сміт і Рекордон починають розглядати людину, як носія трудової, господарсько- економічної діяльності.

Так з’явилася людина – істота, здатна до праці, соціально-детермінованого життя і спілкування на основі праці та мислення.

42. Передумови виникнення свідомості

Свідомість — діяльне відображення навколишнього світу. А відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування.

Є різні рівні відображення: перший з них — це відображення у неорганічній природі (результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій); другий — відображення в органічній природі (подразливість, чутливість, психіка); третій — діяльне відображення навколишнього світу суб’єктами, що мають свідомість (соціальне відображення).

Свідомість має подвійну природу. З одного боку, вона є результатом розвитку матерії від неструктурованих до структурованих, від елементарних до складних, від неорганічних до органічних, від неживих до живих форм. З другого боку, свідомість є результатом історичного процесу становлення й розвитку людини та суспільства, вона є діяльним, активним відображенням дійс¬ності, суб’єктивним образом об’єктивного світу.

Існує декілька концепцій свідомості:

1.ідеалістична (свідомість відривається від природи й людини, їй приписується незалежне від матеріального носія субстанціональне існування, вона обожнюється, може бути виведена із самої себе);

2.матеріалістична (свідомість є властивістю високоорганізованої матерії, її активною формою відображення дійсності);

3.дуалістична (свідомість так само первісна, як і матерія, є вічною або створеною разом з матерією);

4.вульгарно-матеріалістична (свідомість матеріальна, тобто має не тільки матеріальне походження, а й матеріальну сутність і структуру);

5.феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання);

6.суб’єктивістська (свідомість є чистою суб’єктивністю, іманентністю, вона абсолютна);

7.структуралістська (свідомість є результатом взаємодії трьох «об’єктивностей»: структури, несвідомого і мови);

8.біхевіористська (свідомість — це різноманітні психічні стани, що неодмінно виявляються через рухові реакції);

9.діалектико-матеріалістична (ідеальне є результатом відображення матеріального і детермінується суспільно-історичними процесами).

Основні характеристики свідомості: універсальність, об’єк¬тивність, цілеспрямованість, творчість, опосередкованість мовою, соціалізованість, поліструктурність.

Існує дві концепції щодо розгляду проблем свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція – матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична.

Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має.

Є ще, власне, релігійна точка зору на проблему свідомості, в основі якої лежить уявлення про божественне походження останньої: “свідомість дав людині Бог”.

Таким чином, виникнення і розвиток свідомості як вищої форми відображення дійсності має свої біологічні та соціальні передумови. До перших слід віднести виникнення життя на Землі, становлення і розвиток людини як виду. До других, в широкому розумінні цього слова, – соціалізацію людини, бо сутність її визначається не лише тим, що вона біологічна істота, – вищий ступінь у розвитку живих організмів, але й тим, що вона істота – суспільна, – продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури.

Проблеми cвідомості не мають однозначного вирішення та трактування. Вони складні, багатогранні, важкодоступні для наукового з’ясування. Як у філософії, так і в науці, вони розглядаються в основному на рівні припущень, наукових гіпотез та релігійних концепцій.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: