Мова і національна психологія - OXFORDST.RU

Мова і національна психологія

Українська Народна Рада Приірпіння

Ірпінська міська громадська організація УНР

Мова і національна психологія

Ігор ГАВРИЛЕНКО

Хтось нині скаже, що автор публікації не є вченим мовознавцем, і не може вести мову про такі серйозні речі. То я скажу: хто перечитуватиме сухі наукові праці, крім диваків, до яких відношу себе і я? І маю на меті лише спростити шлях читача до першоджерел. Якщо зацікавитесь – самі віднайдете усі відповіді. Бажаю успіху! Галина Лозко в своїй книзі «Етнологія України» пише, що зараз ми переживаємо часи, коли багато понять, названих в давнину відповідними словами, переосмислюється, іноді навіть втрачають свої первісні значення, можуть набувати нових значень, в окремих випадках навіть протилежних своїй первинній сутності. Ну й навіщо галас здіймати? – здивується наш урбанізований сучасник. Він ще може сказати, що немає різниці, якою мовою хтось розмовляє, що є набагато серйозніші проблеми, зокрема – економічні. І його не переконати…

Але є каста обраних, представники якої народ оберігають. Його історію, його незборний дух, і його мову. Розуміючи, наскільки це важливо! Та й наші пращури не просто ж так, дбайливо і уперто зберігали власну лексику, слов’янські назви, чинячи опір упровадженню іноземщини? Вони знали напевне, що у мові народу закладено глибинний зміст, і його попри усе потрібно передати нам, нащадкам. А тепер замислимося: чи сповна ми поваги до них, своїх бабусь і дідусів? Чи передамо ми своїм нащадкам те, що отримали від пращурів? Хто вміє читати – нехай прочитає: схожі проблеми існували у різні часи і в інших народів, і ми в цьому не виключення. І інші народи мали у своїй історії так звані мовні «п’яті колони». Але інші народи вирішили їх, і пішли далі – ми ж топчемося на місці…

Зв’язок етносу з його мовою. Цю проблематику першими на рівень наукового дослідження ще на початку ХХ ст. вивели американські вчені Уорф і Сепір. Їхні дослідження таку назву і отримали – «теорії Сепіра-Уорфа». Ці вчені встановили, що існує незаперечний взаємозв’язок між мовою і психічною, розумовою та практичною діяльності людей; а ще що існує залежність мислення, світогляду і поведінки людей від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття. Отже, з переходом від однієї мови до іншої видозмінюється… логіка! Видозмінюється зміст і світ!

Варто звернути увагу на відсутність у масових виданнях повідомлень стосовно дослідження цього питання у вітчизняному мовознавстві, хоча фахівці над цим працюють. А у СРСР подібні твердження взагалі були заборонені. «Крамольними», як на той час, виглядали і дослідження радянських мовознавців З.Джапарідзе і Ю.Стрєльнікова «О различиях в плаче новорожденныхразнойнациональности и пола». Ці вчені, проводячи у 80-их роках минулого століття дослідження в пологових будинках Москви і Тбілісі, за допомогою електронно-обчислювальної техніки довели, що мовні особливості дитини можуть бути спадковими, тобто є генетичною ознакою. Один із їх висновків сприймається взагалі як фантастичний: «Дитина при народженні плаче рідною мовою!»

Отже, не вдаючись до наукової деталізації (зацікавлені доберуться до першоджерел самотужки), озвучу ще один висновок науковців: мова є своєрідним бар’єром, який стримує змішування етносів, і забезпечує нормальне функціонування етнічної культури. Микола Бердяєв писав про це так: «Великий самообман є прагнути творити будь-що поза національністю». Забігаючи наперед, запитаю: чи не ігнорування цього є першопроблемою нашої держави?

Мовна політика і глобалізм. Людство, захопившись цивілізаційними процесами, своєчасно не відреагувало на підступну ідею, підкинуту йому «глобалістами» – «один пастор – одне стадо», яка нині пронизує більшість релігій та ідеологій. Саме звідси походять всілякі облудливі догми про «месіанізм» тієї чи іншої релігії, про «богообраність» того чи іншого народу, про вищість якоїсь мови над іншими та ін. Потім створюються безглузді теорії про низьковартість тієї чи іншої етнічної релігії, мови, культури, неперспективність цілого народу. Але що поробиш – така природа глобалізму. Він завжди вдягається в привабливі шати, прикривається облудними гаслами всесвітнього братерства, рівності, любові до ближнього, демократії тощо. І коли хтось всупереч йому каже, що мовні проблеми нації є актуальними на будь-якому етапі розвитку народу, і що з мовними проблемами, як правило, пов’язані проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини – глобаліст удавано дивується: як ще так, я ж за щастя усього людства…

Але як би не намагалися глобалісти створити єдину земну «людську породу»,- всупереч їм в світі автоматично спрацьовують закони самозбереження етносів. Починаючи з ХХ ст. на противагу так званому мовному імперіалізму виступає новий суспільний бар’єр – мовна екологія. Нині у багатьох країнах світу приймаються закони про захист своїх мов.І далеко непериферійних. Наприклад, в 1975 р. такий закон було прийнято у Франції. В Ірландії кожен артист зобов’язаний щомісяця виступати ірландською мовою, а у Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів не шведською мовою вищий на 25%, і отримані від цього кошти йдуть на розвиток шведської культури. У Китаї існує Міністерство церемоніалу, яке керує справами освіти і екзаменує осіб, які приймаються на державні посади, стежить за правильною вимовою та написанням ієрогліфів. Заперечте мені, якщо я назвав тут хоч одну, на погляд глобалістів, другорядну чи меншовартісну країну і культуру…

Але ж, але…Нині у Франції максимум трансляції і прокату відео- й кінопродукції іноземними мовами визначений на рівні 40%, а в Україні в наш час недержавною мовою подається левова частка телевізійної, радіо, друкованої інформаційної продукції. Свого часу видатний український вчений-мовознавець Олександр Потебня писав, що «утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення». Можливо, занадто категорично, але ж візьміть і спростовуйте…якщо зможете. Це він казав ще у 19 століття. Справдилось?

Зв’язок мови з національною психологією. Те, що зміни в українській психології значною мірою пов’язані із мовними проблемами, із насильницьким насадженням чужої, не рідної мови – наукою доведений факт. І про це варто говорити. Хоча чимало дослідників, переважно іноземних, в першу чергу – російських, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії саме для української нації.

Якщо брати до уваги внутрішній колоніалізм російської мови, то з урахуванням колишнього засилля церковнослов’янської як загальноприйнятої писемної мови це явище для українців не таке вже й нове. Довгий час російська (як в давні часи церковнослов’янська) вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Тому селянин, проживаючи до часу у своєму природному середовищі, і потрапляючи в подальшому до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти «модну» мову “панівної верхівки». Звідсивс і хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Такерозмиванняетнокультурнихособливостейхарактернездебільшогояк для жителів великих міст, так і цілісних «спролетарщених» промислових регіонів. Але в ційситуації, коли люди живуть не в чужому, а в рідному етнічномусередовищі, але в чужомовномуколісвого ж етносу, найстрашнішим є те, що більшістьіз них абсолютно не усвідомлюютьцьогоабож байдужесприймаютьцей факт як щосьцілкомнормальне. Навіть не замислюючись, що тим часом втрачаєтьсяетнічнаспецифіка характеру українців, а це в свою чергупризводить до збільшенняпевнихпотаємних, прихованих рис і властивостейнаціональноїпсихіки (наприклад, роздвоєння особистості).

Про те, що мови – це глибоко відмінні системи прийомів мислення, вже згадуваний нами Олександр Потебня також писав. А ще він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: “Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок,але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції.”

Також, висловлюючи певну думку рідною мовою, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу лише на змісті самої думки. Тобто, “автоматичність” користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. А на думку мовознавця ДмитраОвсянико-Куликівського, все, щофункціонує в несвідомійсфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, якідіютьнесвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопиченняпсихічноїенергіїнації.

Феномен українського самовідродження. Думка людини, висловлена рідною мовою, зажди є логічнішою, глибшою,ніж її висловлювання за допомогою слів і форм чужої мови. Водночас, маємо сказати правду, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці, які в силу багатьох причин стали російськомовними, віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на пригноблення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом до влади насправді національної еліти в українцях оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.

Читайте также  Виды и организация деловых совещаний

У чому ж причина такого українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання ВолодимирПерхач: “Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичнійстійкості. Та кі як ості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури”.

Отже, якщо вести мову про національні відмінності різних народів, то це, перш за все, відмінності в психології мислення, які здебільшого відображаються у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку того ж Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, “геній завжди в психологічному смислі глибоко національний».

Підсумовуючи сказане, запевняю кожного, що нічого із мною наведеного не є вигаданим. Все взято із серйозних книг. Якщо тема зацікавила – розширюйте свої знання в цій царині самостійно. Адже неповторна культура нашого народу напрацьовувалася упродовж віків, від праобразів етнічної міфології до сучасної поетичної творчості. Світовідчуття пращурів органічно увійшли в нашу ментальність, в нашу мову. Стали духом нашого народу. Тому маємо це оберігати і примножувати, адже космополітична культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму, і тому шкідлива для нації. Українська мова і самоідентифікація «українець» – поняття нерозривні. Вважати себе українцем, цураючись української мови, аж ніяк не можна. Все інше – від лукавого!

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Найгрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897—1941) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884—1939) — спеціаліст з етнолінгвістики, їхні концепції отримали назву «теорії Сепіра-Уорфа».

Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв’язок мови — з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей — з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.

Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня 2 . Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції» 1 .

У національній пам’яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке «розмивання» етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов’янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян XVIII ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову «панівної» нації. Звідси — всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто «автоматичність» користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: «Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури». 1

«ХВОРОБИ» НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХІКИ

Д.Сікейрос писав: «Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому. Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідного реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед» .

За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.

На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинилася до прояву в українському характері двох патологічних явищ: атрофії та гіпертрофії національної психіки.

Тож подивимося, яких «хвороб» слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі.

1. Людина без національних запитів і прагнень — вражена «хворобою» атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші «старші брати». Звідси і міщанське: «вы же сами ведете своих детей в русскую школу», і удавана байдужість до мовної проблеми: «говорите на своем украинском, кто вам запрещает?»

Причини атрофії національної психіки відомі:

а) антиукраїнська політика Московської держави впродовж кількох століть;

б) обмеження і переслідування національної культури в українському середовищі своїми ж запроданцями;

в) притлумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;

г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів і нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута та ін.

Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій «хворобі» піддаються переважно люди остійського, рідше динарського типу.

2. Якщо національність може бути об’єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження; несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв тощо.

Читайте также  Лечебная физическая культура при переломах нижних конечностей

Це — гіпертрофія національної психіки. їй піддаються, як правило, люди емоційного складу — понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали «буржуазним націоналістом». На думку деяких російських психологів на цьому ж ґрунті з’являється також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: ці риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, котрі довгий час самі перебували в національному ярмі, навряд чи буде характерною національна пиха чи зарозумілість. Швидше навпаки — відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть кращих представників української нації.

Обидві «хвороби» національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно більших затрат на «лікування», довшого часу і більших зусиль, оскільки самі «хворі» не усвідомлюють своєї «хвороби» і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.

Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.

За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні перш за все для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм «пізнай самого себе», не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й сьогодні.

Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, що мирно уживаються з лінощами остійця. «Чистих» типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас позбуваючись того, що заважає нашому поступу.

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, але духовне здоров’я нації цілком залежить від здоров’я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем глибокої і мудрої нації, багатої духовно і морально, і не ганьбімо пам’ять наших пращурів!

Статья: Мова і національна психологія

Реферат на тему:

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Найгрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897—1941) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884—1939) — спеціаліст з етнолінгвістики. Їхні концепції отримали назву “теорії Сепіра-Уорфа”.

Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв’язок мови — з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей — з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.

Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: “Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції” (Естетика і поетика.— С. 263). У національній пам’яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке “розмивання” етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов’янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову “панівної” нації. Звідси — всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто “автоматичність” користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: “Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури”.

Етнологія України: Навчальний посібник

Автор: Лозко Г.С. | Рік видання: 2001 | Видавець: Київ: АртЕК | Кількість сторінок: 304

  • Головна
  • Етнополітологія
  • Етнологія України: Навчальний посібник
  • 3. Зв’язок мови з національною психологією

3. Зв’язок мови з національною психологією

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. (Эстетика и поэтика. — М., 1976. — ст. 259).

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції» (там же, с. 263).

У національній пам´яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінґвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Читайте также  Кариес зубов, эпидемиология, этиология и патогенез

Таке «розмивання» етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей або не усвідомлюють цього, або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки (наприклад, роздвоєння особистості).

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов´янщини як загальноприйнятої писемної мови з часів Київської Русі). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову «панівної» нації. Так було колись. Але сьогодні вже ознакою високого рівня культури особистості є досконале володіння українською літературною мовою.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то і в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто «автоматичність» користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енерґію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енерґії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Слід відзначити також і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли російськомовні українці віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть у чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: «Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури» (Короткий російсько-український електро-технічний словник. — Львів, 1991. — ст. 7).

1. Мова є однією із головних складових ознак етносу.

2. Рівень розвитку національної мови відображає рівень розвитку самої нації та її культури.

3. Мова етносу тісно пов´язана з його національним характером та менталітетом.

4. Володіння рідною мовою — це засіб проти стандартизації та уніфікації; перемога культури над технократизмом; боротьба національного «я» проти інтернаціонального знеособлення і бездуховності.

5. Кожен свідомий громадянин (особливо працівник культури) має рідномовні обов´язки: їх не можна іґнорувати; не можна поступатися своїми мовними правами, бо цим ми ослаблюємо свій народ, віддаємо його життєву силу на користь інших етносів.

6. Мова є одним з головних етнозберігаючих чинників.

Мова І національна психологія

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

Найгрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897—1941) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884—1939) — спеціаліст з етнолінгвістики. Їхні концепції отримали назву “теорії Сепіра-Уорфа”.

Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв’язок мови — з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей — з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.

Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: “ Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції” (Естетика і поетика.— С. 263). У національній пам’яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?

Таке “розмивання” етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов’янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову “панівної” нації. Звідси — всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто “автоматичність” користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови.

Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: “Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури”.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: